Пам'ятаю, як до одного батюшки приходив на сповідь якийсь чоловік. Батюшка його мовчки слухав-слухав, та якось зважився на одну єдину репліку, і почув: «Ти хто такий? Поп сільський! А мене вся Європа знає!» Так самолюбство частенько заважає нам прийняти поради та настанови. Втім, в цьому конкретному випадку, діагноз не був остаточним, надалі знаменитість не відразу, але в розум істини прийшла, з Божою допомогою.

Самолюбство найбільше карає себе, хоча і ближні від нього чимало страждають... «Самолюбна людина безнадійно сліпа і самотня; нічого ні в світі, ні в людях вона не побачить, крім самої себе». Іноді зцілення цієї недуги буває вкрай болючим. Що має статися або обрушитися на людину, щоб вона забула себе?

Недовіра до священика відбувається частіше не через якісь його якості, а через нескінченну довіру до себе. Так іноді значна в суспільстві або в своїх очах людина роками наосліп, навпомацки, або за книжками намагається будувати своє духовне життя. Адже варто тільки підійти до приходського батюшки і запитати.

Але не тільки самолюбство і зарозумілість бувають перешкодою для доброї участі і поради. Іноді людина боїться потурбувати зайнятого батюшку своїми питаннями. Чи не наважуються підійти і ті, хто не знає, як себе прийнято вести в церкві. «Раптом щось не так зроблю?» І те, і інше - не від смирення, а якраз навпаки - від неусвідомленої гордині. Саме вона заважає повноцінному духовному життю. Часом людина роками ходить на церковну службу, формально, по книжці, сповідається, а, тим не менш, не бачить навіть грубих своїх гріхів, тому що не у всякій книжці все прописано та до того ж всі ми різні, один і той же гріх по різному робимо. Тут би і запитати: «Що порадите?» Але боязнь виглядати «не так» сковує уста.

Адже священик поставлений не тільки для того, щоб здійснювати богослужіння і треби. В його обов'язок входить і катехизація своїх парафіян, тобто знайомство їх з основами віри, богослужіння і особистого благочестя. Безмірно прикро, що навіть в ящик для питань, де людина залишається анонімом, частіше кидають монети, ніж записки.

Недовіра, боязнь нерозумно виглядати ускладнюють для когось спілкування зі священиком. Але не менш важливо у духовному житті спілкування з однодумцями, з одновірцями. Ніякі слова, часом навіть слова священика, ніякі книги не можуть надати такого впливу на нас, як живий приклад церковного життя. Тому необхідно шукати знайомства з віруючими церковними людьми, а краще з родинами або компаніями, що склалися на парафії. Тоді добрий приклад буде насичувати свідомість і поступово втілюватися в нашому житті. В таких парафіяльних спільнотах люди виховують один одного, переймають найкраще, їм простіше відмовитися від непотрібних звичок позацерковного життя, простіше зробити вибір на користь благочестя.

Мені згадується одна жінка, яка ніяк не могла повірити, що можна витримати строгий Великий піст: «А що їсти?» Але якось прийшла вона в гості в православну сім'ю. Глянула на стіл - все пісне, але всього так багато і такого смачного!: «Так-то можна постити!»

Один з духовних авторів минулого століття, священик, в бесіді з молодим духовенством, визначаючи завдання та обов'язки парафіяльного священика, закінчує словами: «Але головне - навіть не ці завдання, а спілкування людей один з одним. Важко навіть уявити собі, скільки самотніх людей живе серед нас». Люди досить часто скаржаться на свою самотність у Церкві: «Хотілося б спілкуватися, але соромлюся познайомитися». Нерішучість і сором'язливість у відносинах з людьми - яскраве свідчення самолюбства, яке сидить в нас. Порівняти таку сором'язливість можна зі сором'язливістю на сповіді, коли сором чи страх виглядати недостойно, спонукає приховати важкий гріх. Що толку з такою сповіді? Гріх лише подвоїться.

Але повернемося до бажання спілкуватися з парафіянами. Якщо хтось не може сам познайомитися, адже не всім відразу вдається придавити своє самолюбство, то можна з цим звернутися до священика. Він допоможе. Це його справа, адже він батько приходу. І йому теж важливо, щоб люди спілкувалися, щоб об'єднувались: за географічною чи  віковою ознакою, по сімейному, за спільними інтересам, цілями.

Буває, що на парафії з'являється нова людина, або хтось із звичних прихожан раптом «прокидається» до дружнього спілкування, або батюшка попросить проявити увагу до когось, прийняти в свою компанію, а людина нам нецікава, не вписується в звичний спосіб. Як бути? Прийняти, якщо прийшов, якщо послав його Господь, як доручену Їм справу. Як зробити, щоб не було нудно з людиною? Треба зрозуміти, що Бог творить Свою волю про нас через людей, яких Він посилає нам. Немає випадкових зустрічей. Бог посилає нам потрібну людину, чи ми посилаємося комусь Богом, невідомо для нас. Нам, звичайно, хотілося б комфортного і вільного спілкування, без обов'язків, без примусу. А тут ще й час свій треба витратити. Але Апостол нагадує: «Не забувайте добродійства взаємної допомоги, такі бо жертви є милі Богові». (Євр. 13,16) Не обов'язково приймати людину в свою компанію з відкритими обіймами. Спочатку потрібно придивитися до неї, зрозуміти характер, особливості. Краще, щоб відносини розвивалися поступово. Буває, трапляється спочатку дружня закоханість, наговоритися не можуть. А через якийсь час відкриваються нові сторони характеру і такі близькі стосунки вже в тягар, і у той же час віддалитися без пояснень вже непросто.

Є й інше небажане явище в спілкуванні з новачком. Старожили постійно осуджують нового знайомого: «І цього він не знає, і тут не розуміє, і в цьому неправий». Краще ставитися до нової людини, як до дитини, яка теж не все знає. Але поки не знає, не варто осмикувати і поправляти. Вчити і повчати потрібно в міру, ні в якому разі не показуючи свою перевагу. Будь-який примус, навіть до добра, викликає завжди тільки відсіч і роздратування. Єдиний шлях привести людину до чого-небудь - це власний приклад. Люди беруть наше, коли бачать нашу любов, а не знання і розум.

Тому ж, хто входить в компанію, потрібно набратися терпіння. Не виключено, що спочатку прийом буде здаватись йому прохолодним. Але якщо він не стане вередувати, мовляв, я їм не потрібен, я - зайвий, не «грюкне дверима», а гідно пройде випробування на «свого», то матиме не просто друзів, а практично родичів.

Будь-який прихід - це сім'я, тобто це не колектив віруючих, які приходять в даний храм, а містичне тіло - частина Церкви, яка є Тілом Христовим. Ми всі об'єднані в Христі. Ми брати і сестри і в цьому основа наших відносин один з одним: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35) - говорить Спаситель. Не просто любов, а любов братську, як люди, що мають одного Отця. Але, щоб духовна спорідненість зробилася реальністю, вона повинна проявлятися у справі і в першу чергу у спілкуванні.

Протоієрей Сергій Миколаїв