У казці Андерсена «Дівчинка з сірниками» розповідається про дівчинку, яка намагалася зігріти себе, запалюючи сірники один за одним. І з кожним спалахом їй в її дитячій уяві ввижалися дивовижні картини: тепла піч з блискучими мідними кульками та заслінками, великий новорічний гусак, який піднімається з тарілки і йде до неї, новорічна ялинка з іграшками, покійна бабуся – так аж до тої миті, поки вона не замерзла. Їй всього лише потрібно було зігрітися, а ніхто не прийшов на допомогу.

    У Достоєвського є, до речі, дуже схожа розповідь – «Хлопчик у Христа на ялинці»: дитина замерзла через холодний світ людей. Але ж ці два літературні персонажі – віддзеркалення наших реалій, того жорстокого ставлення до ближніх, яке народжується в егоїстичному і безжальному серці.

«Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви» (Ін. 13: 34), – ось слова Спасителя. Звичайно, і в Старому Завіті Господь велів любити ближніх (Лев. 19: 18, 34). Та і сама наша совість, дана нам Богом, завжди свідчить про необхідність любові. Проте, прийшовши на землю, Господь знайшов цю заповідь зовсім забутою. Забуваємо її і ми. Вона і для нас, ця заповідь, завжди нова.

Любов, принесена в світ Христом, має і дійсно новий, більш піднесений сенс – це любов за прикладом Самого Христа, що життя своє віддає за ближніх.

Всі ми, звичайно, хочемо, щоб інші люди поводилися з нами добре: були б до нас ласкаві, привітні і послужливі. Ось саме так поводитися з іншими людьми закликає нас Спаситель: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мф. 7: 12). Тому перед кожним своїм вчинком варто подумати: я хочу зробити для іншої людини те і те, а чи приємно було б, якби хтось це зробив мені? Якщо серце підкаже «так», тоді потрібно робити, якщо ж «ні», слід утриматися.

А хочете визначити, чи є у вас любов до вашого ближнього? Якщо у вас є щось дуже потрібне вам, і, коли це знадобиться вашому ближньому, ви з радістю запропонуєте йому, не чекаючи взамін чого-небудь, то ви любите ближнього. Причому це стосується не тільки якого-небудь предмету, але і самого часу, якого всім так не вистачає і яким, звичайно, завжди пожертвуєш заради того, кого любиш.

У «Достопам’ятних розповідях» розповідається, як одного разу ченці у присутності авви Іосифа почали розмову про любов. Старець сказав: «Ми не знаємо, що таке любов. Ось зразок любові: авва Агафон мав ножа, необхідного йому для рукоділля. Прийшов до нього брат і, побачивши ножа, похвалив цю річ. Авва Агафон негайно почав просити брата, щоб він прийняв ніж в подарунок, і не дав братові вийти з келії, поки не умовив його прийняти вподобану йому річ».

«Що ж в цьому особливого? – скаже сучасна людина. – Подумаєш, подарувати ножа. Ми б хоч сотні таких ножів роздарували!» Але потрібно врахувати, що ченці IV-V століть були позбавлені фінансового постачання і будь-яких благ цивілізації, вони жили далеко  від людських поселень, відлюдному місці, де ніж був одним з головних знарядь праці, а придбати нове знаряддя було украй важко.

Це те ж саме, що сучасній людині віддати головне знаряддя свого прожитку – наприклад, водієві віддати автомобіль, а банкірові пожертвувати банком. Віддаючи ближньому те, що життєво необхідне тобі, ти, звичайно ж, проявляєш любов.

Ось історія з життя знайомих людей. Світлана Н., добра, чуйна жінка, працювала завучем в престижному освітньому центрі. Її брат, захопившись ідеалами золотого тельця, допустив серйозні прорахунки, не розрахував свої комерційні можливості і збанкрутів. До того ж він узяв під кредит іномарку нечуваної ціни.

Пропустивши покладений в договорі термін, він збільшив свій борг і опинився в кабальній залежності. Світлана недавно за станом свого здоров’я звільнилася, засобів до заробітку не було, і, щоб врятувати брата, вона продала власну квартиру. Борги брата були покриті, але сама Світлана вже вимушена жити у дуже обмежених умовах.

Звичайно, хотілося би бачити, що Господь віддає за подібні жертви благополуччям і в зовнішньому житті. Але з позицій духовного світу, не зовнішнє життя має першочергову цінність. Принаймні, абсолютно правильно те, що люди безжертовні носять в самих собі муки, а жертовним людям Бог подає утіху, причому утіху куди більшу, ніж іномарка, узята під кабальний кредит.

Справжня любов до ближнього пізнається по тому внутрішньому болю, який є в серці, коли ми дізналися про скорботу ближнього. Відсутність любові проявляє себе в байдужості – цій тиші похмурого виру, що поглинає живі і чисті відчуття. Якщо ваш ближній захворів і ви відчули скорботу як за себе самого, то ви любите ближнього.

Якщо ви дізналися, що у іншої людини біда, і тут же подумали, що зробити для допомоги їй, то ви не позбавлені християнських відчуттів. Але якщо, почувши про неприємність, що трапилася, ви подумали: «Добре, що мене в ту мить поряд не було, щоб нести її тягарі», – значить, ви далекі від любові.

Разом з тим любов – це не тільки, коли ти співчуваєш скорботному, але і коли ти радієш чужій радості. На жаль, є люди, які готові попереживати, почувши про біду ближнього: «Ой, вже і як тобі важко, і як мені тебе жаль». Та варто їм почути про його благополуччя, як їх лиця бліднуть, а серця наповнюються обуренням: «Так от ти який». Народна мудрість із цього приводу створила афоризм: важко прощати чужі недоліки, але ще важче прощати чужі достоїнства.

«Тіштеся з тими, хто тішиться і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12: 15), - говорив святий апостол Павел.

Постежте за собою, і ви точно поставите діагноз своїм власним внутрішнім відчуттям. Суть же сказаного така: радість за чужу радість є вірна ознака любові до нашого ближнього.

Як ще підмітити в собі християнське ставлення до ближніх? Якщо ви пораділи за ближнього, що йому, на відміну від вас, скажімо, істотно підвищили зарплату, що у нього настав в житті успіх, тоді як у вас неприємності, і ви прославили Бога за ближнього свого, то це, можна сказати, перші паростки християнської любові у вашій душі.

Навпаки, відсутність любові до ближніх дуже добре визначається по наявності в душі заздрості. Заздрість – завжди внутрішній бунт: чому інший отримав те, чого я не маю? Заздрість – це найочевидніший, найнаочніший вияв егоїзму: все тільки мені, а іншим нічого. Так згрішив перший ангел, що володів високою могутністю і славою, але що позаздрив славі Творця і через це все втратив.

Так постійно грішать і люди, думаючи, що комусь краще, ніж ним. Зрештою заздрість є самознищення, бо заздрість – це незадоволеність турботою Божою про тебе і протест проти того реального місця, на яке Господь поставив тебе в твоєму житті.

Без любові до ближнього неможливо любити Бога, «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ін. 4: 20). А без любові до Бога неможливе спасіння.

Отже, хто не любить ближніх, та людина загибла?

Не зневірятимемося! Принаймні, якщо любові немає, її можна вирощувати. Яким же чином? Це пояснює преподобний авва Дорофей: «Спаситель говорить: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22: 39). Не звертай уваги на те, як далеко ти знаходишся від цієї чесноти, щоб не почати жахатися і говорити: «Як можна полюбити ближнього, як самого себе? Чи можу я піклуватися про його скорботи, як про свої власні, і особливо про приховані в його серці, яких не бачу і не знаю, як свої?»

Не захоплюйся такими роздумами і не думай, щоб чеснота перевищувала твої сили і була нездійсненна. Але поклади початок з вірою в Бога, покажи Йому твоє бажання і старання – тоді побачиш допомогу, яку Він подасть тобі для здійснення чесноти. Уяви собі двоє сходів: одні зводять вгору на Небо, інші зводять в пекло, а ти стоїш на землі між ними.

Не думай і не кажи: «Як я можу злетіти від землі і опинитися раптом на Небі?..» Це, звичайно, неможливо, та і Бог не вимагає цього від тебе, але бережися, щоб не зійти вниз. Не чини зла ближньому, не засмучуй його, не обмовляй, не лихослов, не зневажай, не докоряй. А пізніше почнеш мало-помалу і добро чинити братові своєму, утішаючи його словами, співчуваючи йому або даючи йому те, чого він потребує.

І так, піднімаючись з однієї сходинки на іншу, досягнеш з допомогою Божою і верху сходів. Бо мало-помалу, допомагаючи ближньому, ти дійдеш до того, що почнеш бажати і користі його, як своєю власної, і його успіху, як свого власного. Це означає полюбити ближнього твого, як самого себе (Мф. 22: 39)».

Власне, шлях християнського життя до цього і веде, і автор не раз бачив, як люди, раніше холодні, жорсткі серцем і безпринципні, воцерковляючись, змінювалися навіть лицем – в їх очах з’являлися добро і любов. А преподобний Макарій Великий пояснював це так: «Як бджола непомітно для людей будує соти у вулику, так і благодать таємно творить свою любов в серці людини, змінюючи гіркоту в солодкість, а жорстоке серце – в добре. І як майстер по сріблу, роблячи різьблення на блюді, поступово покриває його узорами і лише після закінчення своєї роботи показує свою роботу у всій її красі – так і дійсний Художник – Господь – прикрашає різьбленням серця наші і таємничо оновлює їх, поки ми не переселимося з нашого тіла, і тоді виявиться краса нашої душі».

От чому в житті кожного з нас така важлива аскеза, внутрішня праця над собою. Бог дивиться, перш за все, на серце людське, це означає, що важливо приділити увагу внутрішньому очищенню, щоб в глибинах нашої душі не зачаїлися гордість, норовливість, жорстокосердя і щоб злі, нечисті думки, немов розлючені пси, не гризли наше власне серце.

На вигляд ми всі доброчесні і навряд чи схожі на відвертих злочинців, але в своїй справжній суті людина така, яка вона є, перш за все, в своєму серці. Тому потрібно особливо вдивлятися в глибини власної душі, щоб побачити ту внутрішню нечистоту, яка перетворює нашу душу на похмуру пітьму. А це проявляється в нас, коли ми спілкуємося з ближніми.

Звільняючи душу від кайданів пристрастей, ми звільняємо в серці місце для любові. Чисте серце ставиться і до ближніх з чистотою. Коли подолане себелюбство, тільки тоді і можлива любов до інших.

Джерело інформації