Святі отці називають демона великим живописцем. Він являє нам спочатку картину гріха. Це називається «прилог»; людська душа може відкинути його або прийняти. Якщо вона відкинула гріх, то перемогла. Якщо людина сповільнить у нечистому помислі, то її душа сполучається, наче з’єднується з ним. Потім виникає так звана згода з помислом — це рішучість скоїти гріх на ділі.

Потім задіюються наші почуття, і гріх стає пристрастю...

Вісім смертних гріхів, вісім отруйних джерел, з яких виникає все духовне зло й загибель. Це наче вісім стін, які стоять між людською душею і Богом, одна вища за іншу, а остання, гординя, майже сягає небес.

Черевоугодництво поділяється на низку пристрастей, перша з яких — черевобісся; це ненаситне жадання будь-якої їжі. Іоанн Ліствичник каже: «Черевоугодник готовий з’їсти всі житниці Єгипту й випити весь Ніл!» «Черевобісся, — пише він, — це брехня живота, який, уже наситившись, кричить: я ще голодний». Черевоугодник перестає думати про духовне, про небесне. Він увесь перетворюється наче на одне суцільне свиняче черево. Другий вид черевоугодництва — це гортанобісся, бажання ласої та вишуканої їжі. Потім — тайноядіння, коли черевоугодництво пов’язане з марнославством: людина показує себе на людях стриманою, а їсть таємно. Також до черевоугодництва належить вживання їжі, яка руйнує здоров’я. Свт. Василій Великий каже: «Їжа повинна зміцнювати тіло, а не викликати хворобу». Святі отці вчать нас також споживати трапезу благоговійно, пам’ятаючи, що послана нам їжа — дар Божий. Вони забороняють під час прийняття їжі пустопорожні розмови, жарти, сміх і особливо — осуд.

Друга виразка, другий гріх — це блуд. Іоанн Ліствичник пише: «Хто хоче згасити блуд, не перемігши черевоугодництва, той подібний до людини, яка хоче загасити багаття, кидаючи в нього солому».

Потім він радить віддалятися від усіляких приводів і причин спокуси. Він каже: «Перемога над цією пристрастю є втеча. Як людина, яка стоїть поруч із прірвою, може впасти від першого ж поштовху, так може впасти у цей мерзенний гріх людина, яка виявила необережність». Потім святий продовжує: «А якщо людина далеко стоїть від прірви, то, хоча б і тягли її до неї, вона може ще кричати про допомогу, може схопитися за кущі та дерева й утриматися».

Третя виразка нашої душі — гнів. Ми гніваємося, коли не здійснюються наші бажання. Тому, щоб перемогти гнів, треба зробитися безпристрасним, не віддавати своє серце земному й мирському. Гнів поділяється на кілька різновидів. По-перше, лють. Лютий — значить вогненний. Це — нестримний гнів, який опановує людину настільки, що вона поводиться як божевільна. Інший вид гніву — злопам’ятство, коли людина довго не забуває образи, — це найстрашніший і найнебезпечніший вид гніву; людське серце наче перетворюється на лігвище змій, що зачаїлися у пітьмі. Молитва злопам’ятного не буває почута Богом. Інші різновиди гніву — ненависть, образливість, надмірна підозрілість людини, коли вона в усьому бачить чиїсь підступи проти себе, у кожному слові — засудження, натяки й насмішку; коли, як сказав один богослов, людина схожа на бомбу, заряджену брудом, і досить необережно пройти повз неї, щоб бомба вибухнула й усіх обдала страшним смородом.

Як нам треба боротися з гнівом? Іоанн Ліствичник учить: «По-перше, коли в нашому серці кипить гнів, то не треба вступати у жодні розмови й пояснення; необхідно спочатку вгамувати гнів у своєму серці; а до цього перемога — мовчання». Потім він радить згадати про достоїнства людини, на яку ми гніваємося, бо в момент гніву нам здається, що ця людина є осередком усіх лих і пороків. Згадай про її благодіяння до тебе, згадай про всі її добрі справи й водночас згадай про свої гріхи, і тоді гнів твій ущухне. Крім того, святі отці радять, перш ніж що-небудь сказати, кілька разів подумки прочитати молитву.

Отже, перемога над гнівом — це насамперед перемога над язиком. Потім другий етап — коли ми боремося вже з нашими гнівними думками.

Четверта пристрасть — сріблолюбство. Сріблолюбство також поділяється на кілька різновидів: це скупість, коли людині так само важко розлучитися з тим, що їй належить, як відрубати власну руку; потім жадібність — скупість, поєднана з бажанням придбання; речелюбство тощо.

Часто люди збирають гроші, кажучи, що вони це роблять для того, щоб потім мати можливість допомагати іншим. Це не так. Найчастіше людина, коли назбирає грошей, стає бездушною та безсердечною навіть до своїх друзів і рідних.

Часто грошолюб помирає смертю без покаяння, несподіваною, ганебною смертю. Це покарання тим, хто зробив багатство своїм ідолом і кумиром, хто перетворив своє серце — обитель Духа Святого — на гаманець для зберігання грошей.

Колись у давнину ізраїльтяни, вийшовши з Єгипту, злили із золота тільця: співали гімни, танцювали перед ним і, падаючи ниць на землю, кланялися йому, підносячи молитви як божеству. І для грошолюба гроші — це його ідол, це його кумир, у своєму безпросвітному безбожному житті тільки в них він знаходить радість.

Коли людина віддана сріблолюбству, у ній іноді, здається, вщухають усі інші пристрасті. Але не тому, що вона вивищилася над ними, а тому, що віддалася одній — найлютішій! 

За сріблолюбством і гнівом іде пристрасть печалі. Буває два види печалі. Одна — це печаль покаяння, печаль за гріхи свої, розчинена надією. Святі отці називають її радіснотворною печаллю. Інша — печаль мирська. Це наче смерть перед смертю. Печаль походить від зайвої прихильності людини до земного. Вона шукає у житті того, чого це життя дати їй не може. Вона шукає щастя, і все, що намагається зробити вона сама, на її очах щоденно валиться, як картковий будиночок, і примара щастя зникає, ніби тінь. Шукає сталості, але тут усе змінюється, все тече, як потік, скидається у прірву, як усе на землі, зникає у ненаситній пащі смерті. Людина шукає спокою, але навколо неї сум’яття. Вона ніби перебуває вічно у бурхливому морі. Не може вона довіряти й друзям, у яких бачить невірність і егоїзм. Вона будує плани, але натрапляє на незліченні перешкоди; невиконані бажання повертаються до неї: як хвилі, вдарившись об берег, знову тікають у море, так і бажання, уже скорботою, повертаються знов у її душу...

Щоб перемогти демона печалі, треба перемогти пристрасть до світу, пристрасть до земного, пристрасть до видимого. «Хто переміг користолюбство, той переміг печаль», — пишуть святі отці. Утім, вони говорять, що іноді демон смутку й печалі, здається, без будь-якої причини таємно підходить до людини, підповзає до неї, як змій, і обпалює її душу своїм отруйним диханням, наповнює гіркою жовчю всі таємниці її серця.

Печаль переходить у ще більш люту пристрасть — зневіру. Людина, переможена зневірою, схожа на пораненого загнаного звіра, який нізвідки уже не чекає на порятунок. Зневіра — це відкидання допомоги Божої, це ненависть до людей. Під час зневіри людині все життя здається злим і порожнім жартом. Їй уявляється, що вона потрапила у якусь темну яму, з якої немає виходу. Весь світ здається їй якимось величезним бездушним механізмом, готовим розчавити її як нікчемну порошинку. У всьому, що оточує її, вона бачить не премудрість і волю Божу, а якийсь чорний хаос. Кінець зневіри — це відчай і богоборство, коли людина відкидає самий Промисел Божий про себе. Святі отці кажуть, що під час зневіри людина повинна голосно, виразно читати Ісусову молитву або співати псалми, бо псалми мають силу відганяти темних духів. Людина, схильна до зневіри, має сповідувати всі свої гріхи, починаючи з дитинства. А найголовніший засіб, що дозволяє перемогти, викорінити зневіру, — це послух.

Сьома пристрасть — пристрасть марнославства, коли людина жадає похвали людей, невпинно, ненаситно прагне пити цей смердючий і брудний напій. Така людина стає артистом чеснот, веде благочестиве життя напоказ, «грає» у нього, наче актор на сцені. Як деякі хижі рослини, обплітаючи стовбур дерева, висмоктують з нього всі соки, так марнославство спустошує людину. Як змія нектар квітів перетворює на отруту, так і марнославство всі чесноти перетворює на пороки.

Чим боротися з марнославством? Мовчанням уст, простотою в спілкуванні, в одязі й у їжі. Так, наприклад, свт. Іоанн Златоуст хвалив дияконісу Олімпіаду, котра походила зі знатного роду, за те, що вона не одягається розкішно, як дозволив би її величезний статок, але й не нарочито бідно, для того, щоб її прославляли люди як подвижницю, а носить одяг скромний і простий, не виділяючись серед інших.

Для того, щоб викорінити марнославство, потрібно свої добрі справи робити таємно. Єгипетські Отці казали: «Чесноти, про які дізнається світ, втрачають свою ціну, вони перестають бути чеснотами».

Але смерть відкриває правду. Бо святі отці кажуть: «У смерті відкривається людина, хто вона є». І помічено, що біля могили марнославного подвижника буває порожньо, вона не привертає до себе серця людей.

Восьма числом пристрасть, але перша за своєю згубністю й лютістю — гордість. Гордість потрясла небеса, гордість Ангела перетворила на демона, гордість вигнала наших праотців з Раю і дала нам у спадщину скорботи й страждання. Гордість перетворила землю на потоки й моря сліз і крові. Гордість — восьма з пристрастей, але вона більша за всі сім, узяті разом. Святі отці кажуть: «Грішників спокушають біси, гордий сам для себе біс».

Християни більше за всі гріхи повинні боятися гордині таємної та явної, у будь-яких виглядах і під будь-якими масками, гордині під самими пристойними, так би мовити, приводами. Перемагається сатана тільки смиренням; поза смиренням перемоги над ним не існує. Однак не всі правильно розуміють смиренність. Дехто вважає, що смиренність — це якась покірність перед злом. Аж ніяк! Смирення — це правильна внутрішня духовна самооцінка, бачення своїх гріхів і вад, постійне відчуття потреби у допомозі Божій. Смирення — це повага до кожної людини як до образу й подоби Божої; хай навіть ця людина є нашим ворогом, все одно вона — творіння й образ Божий. Смирення — це вміння в усіх життєвих ситуаціях і конфліктах знаходити свою провину. Смирення наповнює мізерні людські сили Божественною допомогою.

А в гордого зникає відчуття гострої залежності від Бога й починається самомилування, нарцисизм. Є такий міф про прекрасного юнака Нарциса, який побачив віддзеркалення свого обличчя у воді й не зміг відірвати очей від власного образу. Сутність гордого — таємне самомилування, а значить — таємний відступ від Бога.

Горда людина ніколи не може бути ні мирною, ні щасливою. Вона перебуває у конфлікті з усім навколишнім світом, бо вважає, що саме вона — центр світу, а оскільки неможливо змусити вірити в це інших, внутрішньо відчуває себе скривдженою й ображеною.

Горда людина не може поважати іншу людину, оскільки гордість — це помилкове усвідомлення своєї уявної переваги. Горда людина в глибині душі вважає, що всі інші можуть бути тільки її рабами й виконувати лише її волю. Горді люди завжди є насильниками інших. Дуже часто ареною такого насильства стають стосунки між подружжям. І в цьому — одна з причин слабкості сучасної родини: замість союзу любові вона перетворюється на невпинну боротьбу за владу між її членами.

Наше життя — це боротьба з темними духами. Св. Єрм пише, що біля кожної людини є темний і світлий дух; біля кожного з нас стоїть демон-спокусник. Усі ми перебуваємо у страшній духовній небезпеці, усі ми стоїмо наче на краю безодні. А гордий забуває про це. Він схожий на п’яного: п’яному здається, що він сильніший за всіх, що він захоче — і перейде море, вдарить по стіні — і зруйнується стіна. А з боку він жалюгідний і смішний. Так і горда людина. Але мало того що гордій жалюгідний і смішний. Увесь трагізм у тому, що він потрапляє під владу гордого духу — демона — і стає його покірним рабом.

Християнин повинен насамперед виховати у своєму серці смирення. Смирення і грішника підніме з безодні, а гордість і першоангела скинула з небес. Святі отці мали різні дари, і вони упокорювали себе цими дарами, приписуючи їх тільки Богу, а не собі. Чим більше давав їм Господь, тим смиреннішими вони ставали й говорили: «Ми недостойні такої милості Божої», і вважали себе хранителями чужого скарбу. Ми ж і мале добро приписуємо тільки самим собі. Ось і в Церкві тепер не відбуваються так виразно дивовижні чудеса, зцілення, явлення надприродних сил, як у перші століття. Чому? Заради нашого спасіння. Тому що ми й це припишемо не Богу, а собі самим і обов’язково впадемо у гордовитість, чванство й пиху. Нині Господь, відповідаючи на наші молитви й творячи дива безперервно, робить це потаємно, знаючи, що ми можемо гордитися самими милостями Його.

http://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/visim_pristrastei.html